Смарагдовий колір з’явився не в небі, а на підвіконні. Лабуба помітив його боковим зором, коли намагався зняти з плити пригорілу сковорідку. Пляма була густа, матова, без відблиску, ніби хтось притиснув зелене скло з іншого боку вікна. Він провів пальцем по рамі, дерево було тепле, хоча ніч ще не відпустила холод.
Сковорідка тихо потріскувала. Запах підгорілої цибулі вперто тримався в кухні, змішуючись із сирістю старих стін. Десь у шафі скрипнула полиця, сама по собі, таке вже траплялося. Лабуба не звернув уваги. Він дивився на пляму, яка повільно розширювалась, ніби шукала форму.
Коли він підняв голову, стало ясно, що це не відбиття. Скло просто перестало бути межею. Над хатою висіло небо, низьке, важке, зелене, як недоварений компот з агрусу. Смарагдове небо Лабубу не світилось і не темніло. Воно тиснуло не вагою, а присутністю.
Годинник на стіні зупинився між двома ударами. Стрілка застигла, і тиша стала щільнішою. Лабуба раптом відчув, що в хаті тепло, занадто тепло для цієї пори. Він зняв светр і кинув його на спинку стільця, який хитався, бо одна ніжка була підкладена шматком картону.
Він вийшов надвір, не зачиняючи дверей. Поріг був вологий, хоча дощу не було. Босі ступні торкнулися землі, дрібні камінці боляче вп’ялися в шкіру, але це відчуття повернуло рівновагу. Повітря пахло пилом, старим металом і чимось солодким, що не мало джерела.
У дворі стояла курка. Вона не рухалась. Її тінь лежала під дивним кутом, ніби світло падало знизу. Лабуба нахилився, торкнувся миски з водою. Вода була тепла, як у лазні, і гладка, без жодної ряби.
Десь за парканом хтось кашлянув. Звичайний звук, людський, але він пройшов повз, не зачепивши нічого. Лабуба не обернувся. Йому не хотілося порушувати цю дивну домовленість з тишею.
Він знав, що дивитися вгору довго не можна. Це знання не мало пояснення. Воно сиділо в тілі, як заборона торкатись оголеного дроту. Очі самі ковзали вниз, до землі, до знайомих тріщин у бетоні, до бур’яну, що проріс між плитами.
Стежка до ставка виглядала так, ніби її хтось перестелив. Камінці лежали інакше, ніж учора. Калюжа, у яку він завжди наступав, зникла, зате з’явилась інша, менша, ближче до кущів. Лабуба обійшов її, хоча зазвичай не звертав уваги.
Смарагдовий відтінок торкався всього краєм, але не фарбував. Тіні були м’які, розмиті. Тепло не спадало. Він зловив себе на тому, що спокій приходить легше, ніж тривога, і це здалося неправильним.
Ставок зустрів запахом твані і старої іржі. Вода стояла рівно, ніби застигла. Човен біля берега нахилився, мотузка, що його тримала, була розлохмачена, волокна липли до пальців. На дні човна лежала мокра ганчірка, гайка з об’їденими гранями і зламаний гребінь. Гребінь був знайомий, але спогад не приходив.
Лабуба сів на лавку. Дерево було тепле, шорстке, з тріщиною посередині. У тріщині застрягла крихта хліба, і мурахи тягнули її кожен у свій бік. Вони не сварилися. Просто тягнули.
WOW:
Він торкнувся води пальцями. Вона не розійшлася. Шкіра вкрилася тонкою плівкою, слизькою, теплою. Запах металу став сильнішим. Лабуба витер руку об штани, залишилась темна пляма.
Йому згадалася ніч, яка ніби тривала й досі. Не подія, а відчуття, що щось мало статись, але проминуло. Думки про те, що відбулося тоді, не складалися у слова. Лише уривки, як уламки скла у кишені.
За спиною хруснула гілка. Він не обернувся. Десь зовсім близько пролунав голос, уривок фрази, не звернений до нього.
— Не стій тут довго.
Слова зависли і зникли. Лабуба не знав, хто їх сказав. Він підвівся, коліна тихо клацнули. Спокій почав танути, але не перейшов у страх.
Дорогою назад стежка знову змінилась. Калюжа повернулась на своє місце. Камінці лягли знайомо. Курка вже рухалась, клювала землю, ніби нічого не було.
Біля порога Лабуба зупинився. Небо піднялося трохи вище. Зелений колір став світлішим, ніби хтось розбавив його водою. Повітря охололо, але тепло не зникло повністю.
У хаті капнув чайник. Один раз. Потім ще. Цей звук був єдиним, що тримало все разом.
Лабуба зайшов усередину і не зачинив двері. Він не дивився вгору. Розуміння, чому погляд туди більше не піднімався, прийшло без слів. Смарагдове небо залишилось зовні, торкаючись порога, але не переходячи межу. Він стояв посеред кухні, відчуваючи запах підгорілої їжі, тепло підлоги і тихий скрип полиці, яка знову нагадала про себе.
