Як Лабубу заблукав в Майнкрафт
Лабубу прокинувся від того, що під ним хрумтів пісок. Не той м’який, до якого він звик, а квадратний і сухий, ніби складений з дрібних плиток. Він сів і подивився навколо. Дерева стояли рівно, занадто рівно. Листя не коливалося, навіть коли вітер торкався обличчя.
Небо було блакитне, але плоске. Сонце висіло рівно над головою, не гріло і не рухалося.
Лабубу підвівся. Його лапи залишали сліди, але вони зникали майже одразу. Він спробував доторкнутися до трави. Вона була тверда, з гострими краями, і не пахла нічим. Це було дивно.
Він пішов уперед. Кроки лунали глухо, ніби земля була порожня всередині. За пагорбом починався ліс. Дерева там були однакові, як солдати. Лабубу зайшов між ними і одразу стало темніше.
Тиша була неправильною. Птахи не співали. Комах не було. Лише інколи десь клацало, ніби хтось ламав суху гілку, але жодної гілки він не бачив.
Лабубу зупинився. Він покликав, але звук повернувся до нього уривками, ніби губився між кубами. Він відчув, що ліс не хоче відповідати.
Він пішов далі.
На галявині стояв будинок. Дерев’яний, простий, з вікнами, в яких не було скла. Двері були відчинені. Усередині пахло нічим, але було тепло, занадто тепло для такого місця.
На столі лежав кубик землі. Просто лежав, ніби хтось забув його там спеціально.
Лабубу торкнувся кубика. Тепло не зникло. Навпаки, він відчув легке тремтіння, ніби будинок дихав.
За спиною щось зашурхотіло.
Він обернувся і побачив істоту з зеленим обличчям. Вона стояла нерухомо і дивилася. Очі світилися тихо, без злості. Лабубу не знав, чи тікати. Істота не рухалася.
Потім світ навколо клацнув.
Сонце трохи змістилося. Тіні стали довшими. Істота зникла, ніби її ніколи не було. Будинок залишився.
Лабубу вийшов надвір. Ліс тепер був ближче, ніж раніше. Він не пам’ятав, щоб так ішов.
WOW:
Він зрозумів, що тут легко загубитися, бо дорога змінюється, навіть якщо ти стоїш на місці.
Настала ніч. Різко. Без сутінків. З’явилися звуки. Кроки, тихі, нерівні. Лабубу сів на землю і притиснув лапи до грудей. Він дивився, як у темряві світяться очі, поодиноко, ніби хтось перевіряє, чи він не рухається.
Він не знав, як вибратися з цього світу. Але він знав, що бігти марно. Тут біг не скорочував шлях.
Лабубу встав і пішов повільно. Він рахував кроки. Торкався дерев. Запам’ятовував нерівні місця. Коли з’являлася істота, він не тікав, а зупинявся. Іноді істота зникала сама.
До ранку він дійшов до води. Вона була квадратна і темна. На поверхні нічого не відбивалося. Лабубу нахилився і побачив у воді не себе, а шматок неба.
Він зайшов у воду. Вона була холодна, але не глибока. Посередині стояв один кубик світлого каменю. Він світився слабко.
Лабубу сів на нього. Світ навколо завмер. Кроки стихли. Очі зникли.
Коли він підвів голову, небо вже було іншим. Дерева не стояли рівно. Трава пахла. Сонце рухалося.
Лабубу лежав на землі, поруч із лісом, який він знав. У лапі він стискав маленький квадратний камінчик, теплий.
Він не знав, чи був це сон. Але камінчик не зникав.
Іноді, коли Лабубу дивився на нього довше, ніж треба, йому здавалося, що десь далеко знову клацає світ.
Copyright Disclaimer: Ця історія є проявом фанатської творчості. Ми не претендуємо на права власності щодо будь-яких брендів. Контент створено виключно для розваги фанатської спільноти.
