Біля моєї хати стояла яблуня.
Стара, крива, з дуплом, мов серце втомлене.
Вона не родила вже років двадцять.
І всі казали — треба зрізати, бо яка користь з дерева, що тільки тінь дає?
А я не міг. Бо то не просто яблуня — то дерево, яке моя покійна Марія садила.
Казала тоді: «Посадимо, щоб діти мали, що їсти, а ми — що згадувати».
І хоч діти давно роз’їхалися, а ми з нею розділили лише ту саму тінь — я лишив її.
І ось одної весни, після сильної грози, коли все в садку поламалось, я вийшов вранці —
а на тій яблуні… одна-єдина з’явилася квіточка.
Маленька, біленька, мов спогад, що не хотів зникати.
Я сидів під нею цілий день.
Не їв, не пив, просто дивився.
Бо мені здалося — то вона, моя Марія, глянула востаннє, щоб сказати:
WOW:
«Не рубай. Бо не все має давати користь, щоб бути потрібним».
І з того часу я ніколи не рубав старих дерев.
Бо вони, як люди — мовчки тримають небо,
навіть коли вже не родять.
