Колись у нашому селі був чоловік на ім’я Карпо.
Хазяйновитий, але скупий — до всього мав замок і ключ.
А особливо у комору — де зерно стояло, сало висіло, і банка самогону блищала — нікому не дозволяв заходити.
А люди шепотіли, що в тій коморі ночами щось шарудить.
Казали, Карпо колись на ярмарку продав не тільки бичка, а й власну душу — щоб багатство не переводилось.
Бо інакше хто б міг так швидко розбагатіти на простій картоплі?
Одної ночі, восени, коли місяць був червоний,
Карпо почув, що з комори хтось хрюкає.
Взяв ліхтар, вийшов босий, відчинив двері —
а там… його ж власна тінь стоїть.
Не рухається, не дихає, тільки очі блищать, ніби мокрі.
І каже тоненьким голосом:
— Карпе… ти ж обіцяв годувати мене, поки живий…
Кажуть, він кинув ліхтаря й тікав так, що аж кури розбудив.
Зранку комору знайшли відчинену, сало — на місці, а самого Карпа — в городі.
Живий, але посивів за ніч.
І відтоді кожного вечора, перед тим як замикати двері, клав на поріг шматок хліба й шепотів:
— На, їж, тільки не заходь…
А після його смерті комору розібрали —
а під дошками знайшли слід босої ноги.
Малий, ніби дитячий.
