У лісі, де дерева хитаються не від вітру, а від здивування, бо там завжди щось стається, жив собі Вовк. Але не звичайний, а такий, що боявся… себе. Так-так, саме себе. Бо як тільки бачив своє відображення у ставку — ховався за кущі й просив не показувати йому зуби. Його звали Пан Гмирь. Чудове ім’я для того, хто ніколи не гавкає, а лише зітхає.
Одного ранку Пан Гмирь прокинувся й вирішив: досить. Досить ховатися, досить удавати, що він борщовий листок, коли насправді хижак. Бо бути вовком у лісі — це не вибір, це відповідальність. Але була одна проблема: він не знав, навіщо бути вовком. І саме тому вирушив на пошуки сенсу.
Першим, кого він зустрів, був Заєць-Філософ. Той сидів на пеньку й чистив моркву пилочкою для нігтів.
— Скажи мені, сивий морквоїде, навіщо я — вовк? — запитав Пан Гмирь.
— Щоб бігати швидше, ніж більшість, — відповів Заєць, не відводячи погляду. — Але не настільки швидко, щоб втекти від себе.
Пан Гмирь замислився. Потім пішов далі — бо вже починав підозрювати, що сенс не живе в пеньках.
Другою була Совка-Іроністка. Вона спала вдень, але для філософських запитів робила винятки.
— Вовком бути — це як бути дзеркалом для інших, — сказала вона, мружачись. — Всі бояться тебе, бо бояться себе в тобі побачити.
Це трохи образило Пана Гмиря. Але тільки трохи, бо образа — це вже реакція, а реакція — це життя. А він якраз намагався жити.
Нарешті він дійшов до Гори, на якій жив один дуже старий Вовк. Його називали Дивним, бо він сміявся, коли боліло, і мовчав, коли перемагав.
WOW:
— Я не знаю, навіщо я такий, — зізнався Пан Гмирь.
— І не треба, — відповів Дивний. — Знання не робить тебе глибшим. Порожнеча робить. І якщо ти витримаєш її — ти станеш не вовком. А кимось більшим.
— Ким?
— Тобою.
І тоді Пан Гмирь раптом згадав: він завжди думав, що повинен когось з’їсти, щоб довести свою вовчість. Але може, справжній вовк — це не той, хто їсть. А той, хто голодує, але не втрачає себе.
Він спустився з Гори і повернувся в ліс. Тепер він не ховався. Він ішов. Не гнався. Не тікав. Не пояснював. Просто — був. А коли його питали: «Ти що, не вовк?» — він відповідав: «Я — ще й питання».
Так і жив. Без інструкції. Без ролі. І з кожним днем ставав усе менш вовком і все більше — собою.
А ліс… Ліс вперше зітхнув із полегшенням.
