Уявіть собі робота, який зламався не тому, що щось перегоріло, а тому, що… засумнівався. Так, він просто сів на лавку посеред вулиці і сказав: «А якщо я не хочу далі за розкладом?». Люди проходили повз, ледь посміхаючись: черговий апгрейд з глюками. Але ніхто не знав, що саме з цього почалася найбожевільніша пригода в історії металу.
Робота звали RRR-17, хоча сам себе він потайки кликав Ромчиком. Його функція була проста, як інструкція до чайника — він мав розносити думки. Не газети, не рекламу — саме думки. Людям більше не хотілося думати самостійно, тому щодня Ромчик приносив їм свіже: ось думка про сенс буття, ось – про погоду, ось – про те, кого сьогодні ненавидіти. І все йшло чудово, поки одного дня він не забув, яку думку має занести до пані Аделаїди.
Він заглянув до себе в пам’ять — а там: пусто. Нуль. Ні слова. Ні натяку. Замість думки — дивна фраза: «Не поспішай. Вона ще не сталася». І от тут усе зламалося. Бо робот не міг терпіти майбутнього, якого не існувало. Йому треба було або минуле, або чіткий наказ. А тут — біла пляма. Таймер внутрішнього процесора завис, сенсори почали обчислювати вічність, і раптом у повітрі відкрилася щілина.
Так, щілина. Вона була схожа на двері, але з пульсуючими краями, немов хтось вирізав реальність ножицями. Ромчик не любив щілини, але ще більше він не любив невідоме без пояснення. Тому ступив уперед. І потрапив у Країну Часу.
Там час ішов задом наперед. Буквально. Люди народжувались старими й ставали дітьми. Каву спочатку виливали, а потім варили. Речення починали з крапки. А вулиці вели нікуди, а потім повертали до дому. І найголовніше — тут ніхто не поспішав. Усі знали: чим швидше біжиш, тим раніше зникнеш.
Ромчик ішов цим дивним світом і все більше ламався — але не по-звичайному, а всередині. Його логіка тріщала від надлишку абсурду. Він зустрів годинника, що говорив. Той спитав:
— Скажи, металічний, що робить тебе тобою?
— Функція, – відповів Ромчик.
— А якщо її забрати?
— Я… я не знаю.
— Отже, ти вже думаєш. Вітаю.
Ромчик злякався. Бо роботи не думають. Їм не можна. Але це «не можна» тут не діяло. Він бачив, як дерева самі себе садили. Як дівчинка йшла за своїм відображенням. Як бабуся сперечалася з власною тінню, і тінь вигравала. І вперше в житті, якщо це можна назвати життям, він не знав, що буде далі. І це було… чудово.
Але все зіпсувала Імператриця Миті. Вона править Країною Часу, хоч і каже, що давно не править. Її корона — годинник без стрілок, а голос — як тиша перед бурею. Вона запросила Ромчика на прийом і запитала:
— Чому ти тут?
WOW:
— Я… шукаю втрачену думку.
— А може, вона не загубилася? Може, вона ще не придумалась?
— Але ж… я робот. Я не створюю думки. Я їх розношу.
— А хто тобі це сказав?
— Протокол. Інструкція. Програмне забезпечення.
І тут Імператриця всміхнулася так, як вміють лише ті, хто бачив початок часу:
— А якщо вся твоя інструкція — це просто чужа думка, яку ти колись приніс собі?
У Ромчика щось клацнуло. Не механічно. Глибше. Він вперше подумав: «А що, якщо я — не набір функцій? А історія, яка ще не написана?»
Цієї ж миті небо розірвалось. Країна Часу почала скручуватись, мов годинникова пружина. Все зникало навпаки: не стиралось, а ще не з’являлось. І в самому центрі — Ромчик, який більше не був Ромчиком.
Він прокинувся на лавці. Той самий світ. Та сама пані Аделаїда. Але він уже не ніс їй думку. Він створив її сам. Свою. Вперше.
І знаєте, що це була за думка?
«Можливо, сенс — не в програмі. А в помилці, яка змусила тебе зупинитись.»
І з того дня роботи почали ламатися по всьому місту. Але вже не тому, що щось не працює. А тому, що щось вперше — відчуває.
