Уперше Галя постукала у ворота на третю ніч після власного похорону.
Три тихі удари. Пауза. Потім ще три.
Оксана лежала біля печі й дивилася, як місячне світло повзе долівкою. Мати спала за полотняною завісою. Надворі не гавкали собаки, не шаруділо листя. Чути було лише сухе постукування дерев’яної клямки.
Потім із вулиці долинув голос.
— Ксюню, винеси мою білу спідницю. Я гуляти піду, — попросила невидима дівчина за воротами.
Оксана впізнала сестру відразу. Галя завжди трохи розтягувала слово «Ксюню», коли хотіла чогось домогтися.
Дівчина не відповіла. Вона притиснула ковдру до рота й чекала, доки голос не стих. Лише тоді підвелася та дістала з-під лави невеликий згорток.
У ньому лежала біла спідниця із синьою ниткою біля пояса.
Саме через неї сестри посварилися на Русалчин день перед Зеленими святами. Галя хотіла вдягнути обновку на вечірні гуляння. Оксана теж. Поки сестра поралася біля худоби, Оксана сховала спідницю в дуплі старої верби за житнім полем.
Коли Галя почала шукати одяг, Оксана зі злості сказала, що віднесла його до заболоченої улоговини. Нехай сестра сама забере, якщо так уже хоче йти гуляти.
Галя пішла через жито й не повернулася.
Її знайшли наступного ранку у темній воді біля краю поля. Слідів падіння майже не було. Тільки кілька зламаних стебел і босі ноги, заплутані в осоці.
Оксана нікому не зізналася, навіщо сестра пішла до улоговини. Після похорону забрала спідницю з верби й сховала. Мати вирішила, що річ загубилася. Галя лежала в могилі без неї.
Тепер сестра прийшла забрати своє.
Оксана винесла спідницю на подвір’я. Ворота були засунуті зсередини. Дівчина перекинула одяг через верхню дошку й одразу повернулася до хати.
Вранці спідниця висіла на тому самому місці.
Вона була мокра.
Вода капала з подолу на суху пилюку. До тканини прилипли квіти жита, хоча поле починалося за кількома городами. На дорозі не було жодного сліду.
Оксана заховала одяг раніше, ніж прокинулася мати. Весь день дівчина працювала мовчки. Вона носила воду, полола цибулю, виганяла курей із грядки. Звичайні справи трохи притишили нічний страх.
Мати кілька разів просила її поїсти. Оксана відмовлялася, посилаючись на спеку. Насправді кожен шматок ставав у горлі, щойно вона згадувала мокру тканину. Галя за життя не любила води. Навіть до криниці ходила неохоче й завжди просила сестру витягнути відро.
Після обіду над селом пройшла коротка хмара. Усі чекали дощу, але впало лише кілька крапель. Оксана визирнула на подвір’я. Пилюка біля воріт залишалася світлою, а під лавою, де лежала спідниця, повільно збиралася вода.
Дівчина витерла калюжу й нічого не сказала матері.
Наступного ранку Оксана прокинулася біля воріт.
Боса, у самій сорочці, вона тримала мокру спідницю перед собою. Мати стояла поруч і намагалася її розбудити.
Оксана нічого не пам’ятала.
На її ступнях була земля з городу, а поділ нічної сорочки намок від роси. Від ліжка до дверей тягнулися слабкі босі відбитки. Усе збігалося: Оксана сама встала, сама знайшла захований одяг і сама винесла його надвір.
Мати вирішила, що дочка ходить уві сні. Горе й провина змусили її саму мочити одяг та вірити, що приходить Галя. Пояснення було просте й навіть милосердне. Воно залишало мертвих на кладовищі, а живим дозволяло лікуватися часом.
Оксана вхопилася за цю думку. Вона майже зраділа, що причина в ній самій. Від власного розуму можна було лікуватися молитвою, роботою й часом. А від того, що приходило з жита, ніхто не знав, як захиститися.
Мати замкнула спідницю у скрині. Ключ повісила собі на шию. Перед сном прив’язала Оксанине зап’ястя до дерев’яного бильця ліжка.
Ніч минула тихо.
Уранці мотузка залишалася зав’язаною. Вузол на руці не послабився. Мати дістала ключ із-під сорочки й відчинила скриню.
Спідниці там не було.
Вона знову висіла на воротах і повільно капала на суху землю.
Мати зняла спідницю жердиною, не торкаючись руками. Потім розвела в печі сильний вогонь і хотіла кинути тканину у полум’я.
З кімнати за спиною пролунав голос Галі.
Померла дочка попросила матір не палити її єдину гарну річ.
Мати випустила спідницю. Вона зблідла, але не озирнулася. До вечора жінка розклала на всіх вікнах полин так як він вважався захисною рослиною і наказала Оксані не відповідати, хоч би хто кликав із двору.
Тієї ночі голос не прийшов.
Не було його й наступної.
Село повернулося до звичних звуків. За парканами перегукувалися люди, на вигоні мукали корови, у житі кричали перепілки. Оксана майже повірила, що все закінчилося.
WOW:
На третій день мати знайшла біля свого ліжка мокрий слід босої ноги.
Увечері Галя заговорила з поля. Вона більше не просила спідницю. Вона кликала матір.
Оксана зрозуміла: якщо не піде сама, голос знайде інший спосіб виманити когось із хати.
Перед заходом сонця дівчина вдягнула білу спідницю. Один кінець довгої конопляної мотузки обв’язала навколо пояса, інший закріпила на старій груші біля воріт. За пазуху поклала полин.
Матері нічого не сказала.
Перед виходом Оксана прибрала зі столу, долила воду в глечик і підклала дров до печі. Вона робила це повільно, ніби збиралася ненадовго. Біля дверей затрималася й подивилася на матір, яка задрімала над недовишитою хусткою.
Дівчина хотіла розбудити її, зізнатися в усьому й попросити не відпускати. Натомість поправила хустку на материних плечах і вийшла.
У житі було тепліше, ніж на подвір’ї. Стебла торкалися колін і відразу змикалися позаду за спиною. Оксана йшла на голос, тримаючись за мотузку. Що далі залишалася хата, то молодшою звучала Галя.
Спершу ще долинали сільські звуки: брязкіт відра, поклик пастуха, скрип чиїхось воріт. Потім вони урвалися. Жито стояло нерухомо, але біла спідниця холоднішала на тілі. Тканина прилипала до ніг так, ніби Оксана вже зайшла у воду.
Мотузка час від часу смикалася за спиною. Дівчина оберталася, сподіваючись побачити матір. Щоразу за нею був тільки вузький прохід, який повільно закривало колосся.
Невдовзі сестра заговорила так, як говорила ще дитиною.
Вона нагадала Оксані, як вони ховалися в льосі від грози. Як ділили одне яблуко. Як сміялися з сусідського півня, що боявся власної тіні. Цих слів не могла знати чужа людина.
Біля заболоченої улоговини жито розступилося. Галя стояла на межі в довгій поховальній сорочці. Мокре волосся прилипло до обличчя. Під сорочкою виднілися звичайні босі ноги.
Не було ні луски, ні хвоста. Вона прийшла сюди пішки.
Оксана хотіла покликати сестру на ім’я, але полин за пазухою різко запахнув. Дівчина промовчала.
Галя простягнула руки й попросила підійти ближче. Вона повторила останні слова, які почула перед смертю: хто хоче спідницю, нехай сам її забере.
Оксана ступила до води.
Постать не дивилася на білу тканину. Її пальці тягнулися до Оксаниної талії.
Дівчина зупинилася. Нарешті вона помітила те, чого не хотіла бачити. Голос знав їхні дитячі таємниці, але жодного разу не запитав, чому сестра послала Галю до болота. Не сердився. Не дорікав. Не хотів відповіді. Справжня Галя обов’язково запитала б.
— Тобі не потрібна спідниця, — сказала Оксана постаті. Вона говорила повільно, щоб власний голос не зрадив страху.
Галя усміхнулася й уперше відповіла без сестриної інтонації:
— Без тебе вона порожня.
З води долинув сміх. Не гучний, а задушений, наче під поверхнею сміялося багато людей із затуленими ротами.
Оксана рвонула назад. Спідниця обкрутилася навколо ніг і потягнула до улоговини. Ґудзики не піддавалися. Тканина стала важкою, немов увібрала ціле відро води.
Конопляна мотузка натягнулася.
На іншому кінці хтось почав тягнути.
Мати помітила прив’язану до груші мотузку й зрозуміла, куди пішла дочка. Вона не заходила в жито. Намотала мотузку на стовбур і тягнула з подвір’я, крок за кроком повертаючи Оксану додому.
Оксана розімкнула силою пояс і виповзла зі спідниці. Біла тканина залишилася біля води. Постать одразу нахилилася над нею, але не взяла.
Їй справді був потрібен не одяг.
Коли Оксана вибралася на межу, з улоговини ще довго долинав голос Галі. Тепер він не просив. Він сміявся.
Удома Оксана розповіла матері правду про їхню останню сварку й про сховану у вербі спідницю. Мати не вдарила її й не прокляла. Вона лише сіла біля печі та сказала, що справжня Галя не стала б забирати сестру за дитячу жорстокість.
Потім мати зізналася, що давно здогадувалася про сварку. Після похорону вона бачила, як Оксана забирала щось із вербового дупла. Жінка промовчала, бо вже втратила одну дочку й боялася, що правда забере в неї другу.
Для Оксани ці слова виявилися важчими за докір. Уперше після Галиних похоронів вона дозволила матері обійняти себе. Вони просиділи біля печі до світанку, не згадуючи ані русалок, ані мокрої спідниці.
Наступного дня чоловіки обгородили улоговину. Пізніше її засипали землею. Так людська частина загадки отримала відповідь: небезпечне місце більше нікого не забрало.
А голос зник.
Оксана прожила довге життя. Білих спідниць більше не носила. Вона вийшла заміж, виростила дітей і щороку на Русальний день клала на підвіконня полин. Старі люди вірили, що цього дня померлі дівчата виходять у жито, а дороги між полями до ранку належать не живим.
Зверніть увагу: це вигадана художня історія, створена на основі відомих історичних фактів, подій, досліджень і народних легенд. Персонажі, діалоги, перебіг подій та окремі деталі є авторською вигадкою, домислом або однією з можливих версій автора. Матеріал має розважальний характер і не претендує на точне відтворення історичних подій чи доведення описаних припущень
