Одного ранку вовк прокинувся з таким голодом, що навіть вітер у животі гудів. Він понюхав повітря — ліс пахнув снігом і страхом. «Сьогодні я точно не залишуся голодним», — сказав він сам собі й рушив стежкою, де сніг був утоптаний дрібними лапками. І не помилився: біля старого пенька сидів заєць, чистив морквину й наспівував щось веселе.
Вовк зупинився й почав крастися, як тінь. Але заєць його почув — мабуть, від природи мав добрі вуха. Він не злякався, лише хитро посміхнувся. «Ага, вовчику, давно не бачилися. Ти, мабуть, голодний?» — сказав спокійно. «Голодний, — загарчав вовк, — і з’їм тебе просто зараз!» «Ой, не поспішай, — промовив заєць, — якщо вже мене з’їсти хочеш, то зроби це з розумом. Я ж маленький — хіба ти таким ситий будеш? Але я знаю, де можна знайти жирного барана, ось там, за пагорбом. Його ніхто не охороняє!»
Вовк задумався. «Баран більший за зайця, це правда», — пробурмотів він. «Але ти мене не обдурюєш?» «Та як же я можу! — вигукнув заєць. — Якщо ти мене не з’їси, я покажу дорогу!» Вовк погодився. Ідуть вони разом. Заєць весело стрибає, вовк позаду бурчить, як гроза. Нарешті дійшли до старої ферми. «Баран у хліві, — пошепки каже заєць. — Але там темно, обережно, щоб не сполохати!»
Вовк крадькома залазить усередину — і бачить… відро. А на відрі — свічка. «Де баран?» — гарчить він. І тут заєць ззовні закриває двері й кричить: «От тепер сиди, вовчику, у темряві, поки не навчишся думати головою!» Вовк заревів, загримів дверима, але замок тримав міцно. Зранку фермер почув гуркіт у хліві й подумав, що туди заліз якийсь звір до худоби. Взяв ліхтар і обережно прочинив двері. У темряві блиснули вовчі очі — фермер з переляку грюкнув дверима й крикнув: «От лихо!» Потім приніс рушницю та бахнув навмання, просто всередину, щоб вигнати звіра. Вовк, переляканий і спітнілий від страху, вискочив назовні й щез у сніговому тумані.
Вовк тікав, мокрий і злий. Сніг парував під його лапами, а в голові пульсувало одне: «Як же цей заєць мене надурив!» Він біг, аж поки не побачив знайому морквину на снігу. А поруч сидів заєць, жуючи травинку. «О, а ось і ти!» — спокійно мовив він. Вовк загарчав: «Тепер я тебе точно з’їм!» «Можеш, — сказав заєць, — але спочатку дозволь мені хоча б попрощатися зі світом. Я хотів би подивитися востаннє на своє відображення у крижаній ополонці. Кажуть, якщо заєць перед смертю бачить себе у воді — його душа стає вільною».
WOW:
Вовк пирхнув, але цікавість узяла гору. «Добре, дивись». Вони підійшли до ополонки. Вода темна, глибока. Заєць схилився, вдивився у своє відображення й раптом гукнув: «Ой, вовче! Дивись, у воді другий вовк — ще більший за тебе!» Вовк нахилився подивитися — і в ту ж мить заєць з усіх сил штовхнув його лапками. Хлюп! Вода бризнула, вовк зник під кригою, тільки хвіст мигнув. А заєць уже був далеко, сміючись: «Думай не зубами, вовче, а головою!»
Коли вовк виліз із води, холодний і розлючений, він зрозумів, що заєць не просто боягуз. Він — розум. А сила без розуму нічого не варта. Тож відтоді вовк обходив зайця десятою стежкою. А той, побачивши його сліди, лише посміхався: «Головне не бути сильним, головне — бути кмітливим».
Кажуть, якщо ти когось боїшся — навчись мислити, як заєць. Бо навіть найгостріші зуби програють тому, хто вміє думати. Поділись цією казкою з тим, хто цінує розум більше за силу.
