Какая разница на каком языке разговаривают?

Яка різниця якою мовою розмовляють?

Тарас Дем’янчук, к.т.н. 23.02.16р.

Передмова: Нещодавно у Києві спілкувався з молодою, гарною дівчиною Ольгою, яка володіє українською та російською мовами. Вона образилася на моє зауваження. Я маю право розмовляти тією мовою, якою звикла і не треба на мене тиснути – різко відповіла вона. Я не знайшов, що відповісти. Але ця розмова спонукала мене до роздумів, якими хочу поділитися.

Екскурс до СРСР.

Я згадую себе, також українець. Радянський Союз нас примушували спілкуватися російською мовою чи ми самі хотіли? Львів, навчання в технікумі – більшість предметів російською мовою. Служу у радянській армії на Камчатці, там лише російська мова. Працюю на заводі, теж лише російську мову, в інституті теж, у сім’ї теж, т.я. дружина російська. Одним словом спілкування лише російською мовою. Але це 70, 80 роки минулого століття, і я живу в СРСР, інакше там не можна! І спробуй комусь доводити, що ти маєш право розмовляти рідною мовою – відразу тавро “націоналіст”, “бандерівець” та й кар’єрі кінець. Простіше пристосуватися, зігнутися і начхати на рідну мову.

Був наочний приклад тепер широко відомого дисидента М.Мариновича. Рік разом ми працювали на одному заводі. Він не зігнувся, навколо спілкувався лише українською мовою та захищав її. Внаслідок краху кар’єри, в’язниця. Він зник непомітно. Згодом із “ворожого” радіо “Голос Америки” ми дізналися про його долю. “1977 р. — арешт та суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.). А 1978 р. – директива колегії Міносвіти УРСР про “Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки”. Ось як у СРСР “не насаджували” російську мову.

І наші батьки, та й ми, старше покоління, в основному, без опору здалися і “опустилися навколішки”, перейшовши з рідної мови на російську. Але не всі, адже були такі люди, як Маринович!

Минув час, і 1982 року в Києві йду отримувати на заводі “Мікрон” мікросхеми. Комірниця цікавиться – ви з Івано-Франківська, місцевий українець? Так – з подивом від такого питання, відповідаю. Я російсіянка і не розумію вас українів, така прекрасна у вас мова, а ви чи то соромитеся нею користуватися, чи то соромитеся свого походження? Я втратив мову, в поїзді вночі не міг заснути, суцільні думки. Приїхав додому і заговорив з дружиною українською, вона подивилася на мене, але нічого не сказала. На роботі було важче, все-таки я керував відділом, де було 65 осіб, і деякі співробітники стали обурюватися, чому я не розмовляю з ними російською мовою, і “стукач” своє відпрацював. Але навіть профілактична розмова в парткомі, я, правда, не перебував у партії, нічого в моїй позиції не змінив. Мене більше не чіпали – вже було так зване потепління. Крім цього, були й інші проблеми, наприклад, з технічною термінологією. Було важко і психологічно, “мозок” мислив російською та робив переклад українською мовою. Але це тривало недовго.

Постійне спілкування українською мовою зробило своє і я, коли розмовляю українською мовою, думаю українською, а коли переходжу російською – автоматично мислю російською.

При використанні української мови в мене іноді прослизав “русизм” і деякі знайомі (не росіяни, а російськомовні) одразу звертали на це увагу та висміювали мене, їм не подобалося, що я використовую українську мову. Але чомусь ніхто жодного разу не висміював мене, якщо при використанні російської мови прослизає “україзм”?

Чи усвідомлюємо ми себе українцями?

Літо 2003 року. Піднімаюсь із племінницею та її хлопцем із Кіровограда на гору Говерлу. Погода прекрасна, навколо неприродно красиві краєвиди. Мої супутники в горах вперше і не приховують свого захоплення. Нас наздоганяє група молодих людей, двоє хлопців та дівчина. При цьому вони співали українські пісні, але розмовляли іноді польською мовою. “Добрий день” – вітаються з нами. Я питаю: “Ви поляки?”, “Ні ми польські українці” – з гордістю відповідають. Я трохи поговорив з ними українською мовою і вони почали нас обганяти. Жора, так звали мого супутника, звернувся до них російською мовою. Вони дивно подивилися на нього, нічого не відповіли, і пішли далі. Жора скривджено питає – що це вони, вдають, що не розуміють російської мови? Пояснюю, що тільки в Україні ми розуміємо українську та російську мову, а українці у Польщі, Канаді, Австралії та ін. не розуміють російської мови. Не може цього бути, адже це майже однакова мова – дивується Жора. А ти їдь у Росію і спробуй там говорити українською мовою, ніхто тебе не зрозуміє – говорю, я це пробував. Він з недовірою дивися на мене і з гордістю каже – я росіянин та розмовляю російською мовою, але я все розумію, коли говорять українською. Тобто. він каже – я росіянин, а не український росіянин? Я матюгнувся і поправляю Жору – який ти росіянин, мати вірменка, батько українець, а ти росіянин та рідної мови батьків не знаєш. Він дуже здивувався. І це хлопцю 20 років, студент Харківського юридичного та живе у незалежній Україні вже більше 10 років! Батьки, школа, масмедія – всі вони роблять внесок у таке виховання.

Іду, років п’ятнадцять тому, Кіровоградом з кумом Сергієм (українцем) і питаю його – чому ти в магазинах розмовляєш російською мовою? А вони не розуміють української мови, каже кум. Давай зробимо експеримент, пропоную. Ми пройшли з десяток магазинів у центрі Кіровограда і тільки в одному продавець на моє запитання українською мовою відповіла російською, решта відповідала українською, але розуміли українську всі. Навіть у Західній Україні, як в анекдоті: хто такі хохли – це ті українці, які розмовляють між собою українською мовою, але коли хтось скаже щось російською, вони відразу ж переходять російською мовою і далі вже розмовляють російською. Коли питаєш – навіщо ви переходите на російську мову? Відповідають – показуємо свою повагу до співрозмовника? Дивно, значить якщо відповідаємо українською мовою, то не поважаємо співрозмовника? Можна ще навести багато прикладів таких “відмазок”, а може це ми такі байдужі чи використовуємо підкинуті кимось заготовки?

Здивувався, коли в Івано-Франківську іноземні студенти (негри) зверталися до мене з питаннями українською мовою, потім зрозумів – вони не совки.

Як українська влада показує нам приклад, добре зазначив відомий письменник Шкляр: під час війни вони не думають про культуру, а скалять зуби на «Вечірньому кварталі».

Використання української мови у сучасній Україні.

З 1982 року до сьогодні в Україні я спілкуюся лише українською мовою як на роботі, так і в побуті. І мушу зазначити, спілкування українською мовою – це дуже круто не лише за часів СРСР, а й тепер!

У побуті проблем немає. А в роботі не те, що проблеми, а бувають казуси. І директори підприємств, і головні інженери зі східної України вперше, при розмові, німіють на десятки секунд, потім із натиском говорять російською, ніби змушуючи мене перейти російською, а далі вже розмовляють нормально, іноді намагаються перейти українською мовою. Технічний директор одного підприємства з Кривого Рогу на першій зустрічі сказав – та розмовляй нормальною мовою і не сіпайся. Ти пропонуєш мені перейти на мову “совків” – запитав я? Таке питання збентежило його. Потім виявилося, що він непогана людина і чудово розуміє українську.

В Одесі високопосадовець (українець) захопився моєю українською мовою і сказав – “добре вам там на заході, бо ви можете говорити українською мовою, а у нас в Одесі це неможливо, тобі заклюють”. Чомусь я не повірив, вже давно не Радянський Союз.

Хотілося б привернути вашу увагу до того, що настав час пишатися українською мовою і не допускати її дискримінації. Адже зараз не радянські часи, коли розмовляти у Києві українською мовою вважалося ганебним, що це село приїхало, крім того, від цього завісила твоя кар’єра. Як не приїду до Києва, всюди все російською мовою, меню в ресторанах, концертах і т.д. Та що там на вулиці, проаналізуйте передачі наших центральних телеканалів, більшість часу російською мовою. А в інших містах, що не так? Київський “бомонд”, частина інтелігенції досі соромиться українській мові, а може й зневажає. Не лише у російських фільмах та телепередачах висміюють українську мову, а й у наших розважальних передачах роблять те саме, наприклад у 95 кварталі. А російську мову ніде не висміюють, а лише захищають, усі як у СРСР (наприклад, шоу Штепсель та Тарапунько). Невже це інерція (пост імперський синдром) чи це все ж таки “сліпе” продовження кремлівської політики? Чи зможе наша молодь у мовному питанні підняти з колін і нас підняти?

Так я згоден, що всі ми, українці, маємо право розмовляти будь-якою мовою. Але ми не повинні забувати про свої обов’язки щодо захисту та розвитку української мови. Виконувати обов’язки громадянина своєї країни не менш важливо, ніж захищати свої права.

І не треба використовувати прийом – яка різниця якою мовою спілкуватися, я так звик (насправді не зізнаємося собі в тому, що здалися, не замислюючись, без бою і звикли до нав’язаної нашим батькам свого часу мови). Різниця є, окрім іншого, і у висловлюванні Путіна: кордон Росії закінчується там, де закінчується російська мова.
Там, де нація не має власного культурного та інформаційного простору, створюється сприятливе поле для загарбника. Але головний тут чинник – це, звісно, мова, український дух. У нас цей чинник якось замовчується через пропаганду “російськомовного патріотизму” і ніхто не зазначає, що окупант не пішов на північну Луганщину. А не пішов він туди через те, що там україномовні села”, – вважає Шкляр.

Але ж є країни з двома державними мовами!

У 2005 році на діловій зустрічі у Вінниці чех, Далібор, зауважив високопосадовцю облради – “я не зрозумів, це ми в Україні чи в Росії?” Чиновник почервонів і перейшов українською мовою. Після цього випадку питаю Далібора – а у вас у Чехії такі проблеми були? Так, відповідає він, після Другої світової війни у нас розмовляли, переважно, німецькою мовою. Але після війни з’явилося звернення “У нас державна мова чеська, більшість підтримала це звернення, особливо молодь”. А як же судетські німці, ви порушили їхні права. Він засміявся і каже – я сам Судетський німець, і я вільно володію німецькою мовою, але спілкуюся і чеською, у тому числі й у сім’ї. І саме ми, чеські німці, першими підтримали це звернення. Ми не хочемо, щоб чеських німців знову “звільняла” Німеччина. Це у вас тут якась каша в головах, що може погано скінчитися. Він, як у воду, дивився.

Багато хто, у тому числі й політики, щоб виправдати своє небажання використовувати українську мову, кажуть – не треба на це звертати увагу, адже є країни де дві державні мови. Наводять приклад Бельгії. Але при цьому ігнорують такі факти:

а). Це не молода держава з віковою традицією.
б). У цієї держави немає поряд агресивної імперії як Росія.
в). Політики навіть у Бельгії намагаються на мовному ґрунті запровадити розкол, згадаємо минулорічний референдум.

Саме ті молоді держави, які від початку використовують одну державну мову, досягли суттєвого розвитку. Дуже добрий приклад – це Ізраїль. “В Ізраїлі, до речі, якби подібні методи на початку минулого століття не використовувалися, іврит би ніколи не став національною мовою. А міста б складалися з російськомовних, марроканських та ін. гетто. Я ще пам’ятаю на початку 2000-х намагалися узаконити російську в як третью державну. Та не дай Боже”. “Якби українська повсюдно використовувалася у східних областях, усього того, що зараз там відбувається, не сталося б. Роль мови у самоідентифікації величезна”. – Алекса Авербуха. http://obozrevatel.com/blogs/ 38149-krokodilyachi-slozi- starshogo-brata.htm

Розмовляючи українською мовою, ми дуже малими нашими зусиллями можемо збільшити шанси України у протистоянні з Росією.